Відокремлення Церкви і Держави: межі та міра поділу

Вже давно мені хотілось написати кілька своїх міркувань стосовно взаємовідносин Церкви і Держави, зокрема у контексті впровадження в Україні інституту військового священства (капеланства/душпастирства). Сьогодні для цього є більш ніж гарний привід, бо щойно я повернувся з київського Будинку офіцерів де виступав з доповіддю під час Круглого столу, присвяченого обговоренню цієї теми.

Однак ініціативи з унормування духовної опіки військовослужбовців знову наштовхнулись на опір, який опоненти цієї ідеї тримають під гаслом: Церква відокремлена від держави. Подібна ситуація раніше трапилась із пропозицією надати релігійним організаціям право засновувати навчальні заклади державного стандарту освіти нарівні з іншими юридичними і фізичними особами.

Як не дивно, перепони у реалізації права військовослужбовців на свободу віросповідання цього разу були народжені у Міністерстві юстиції України.

Наведу конкретний факт. У листі Міністра юстиції України Олександр Лавриновича до Прем’єр-міністра України від 04.03.2011 року було зазначено:

“Впровадження інституту військового духовенства (кпеланства) в Збройних Силах України та інших військових формуваннях України, як пропонованого механізму реалізації державної політики щодо дотримання прав і свобод громадян України з числа військовослужбовців, суперечить зазначеним положенням Конституції, Законам України”.

При цьому Мінюст вважає:

Інститут військового духовенства “може розглядатись як встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших…, що є неприйнятним”.

Варто зауважити, що таку позицію Міністерство юстиції України зайняло незважаючи на те, що згідно Положення до його основних завдань віднесено “формування і забезпечення реалізації державної правової політики, політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства ЄС”.

Мені стало цікаво: як же насправді у країнах – членах Європейського Союзу врегульовано питання військового священства? Особливо в тих, де є схожий з Україною принцип відокремлення Церкви і Держави.

Наприклад, у Сполучених Штатах Америки першою поправкою до Конституції закріплено схожий принцип, коли “Конгрес не може ухвалювати законів, які запроваджували б будь-яку релігію або забороняли б вільне відправлення релігійних обрядів”. Варто зауважити, що водночас із проголошеним принципом нейтралітету держави стосовно релігії в США вже понад 200 років розвивається капеланська служба у війську.

Аналогічним чином і у Німеччині, де церква і держава хоч і відокремлені один від одного у правовому відношенні, але плідно співпрацюють з багатьох питань. Зокрема у німецькому війську – Бундесвері на контрактній основі несуть службу біля 250 священиків різних конфесій, які забезпечують духовні потреби 300 тис. військовослужбовців.

Навіть у найбільш секуляризованій країні Європи – Франції, котра подекуди надто жорстко відстоює принципи світськості, державна влада останні 60 років (не беручи до уваги більш ранні історичні періоди) співпрацює з церквами і різних сферах суспільного життя, в тому числі у питаннях духовної опіки військовослужбовців. При цьому в армії представлені священики не лише католицького, а й протестантського та юдейського конфесійного напрямку, а віднедавна – і православного.

Крім названих країн військове душпастирство (капеланство) розвивається у Великобританії, Іспанії, Норвегії, Австрії, Нідерландах, Італії, Польщі, Румунії, Болгарії, Греції, Угорщині, Сербії, Вірменії, Грузії, Словаччині, прибалтійських країнах, Канаді, Південній Кореї та інших.

Світова практика свідчить, що органи державної влади не можуть безпосередньо задовольняти релігійні потреби військовослужбовців, однак відповідні зобов’язання беруть на себе Церкви та релігійні організації. Саме Церква як специфічний суспільний інститут може забезпечити необхідну духовну опіку військовослужбовців, а держава при цьому покликана лише створити належні умови для цього.

Насамперед у такому принципі взаємовідносин слід розуміти конституційне положення про відокремлення Церкви і Держави. Тобто держава не виконує не властивих їх функцій релігійного характеру, а релігійні організації, у свою чергу, не претендують на реалізацію владних повноважень, притаманних державним інституціям.

Отже, очевидно, що органи державної влади Україні досі не мають адекватного розуміння принципу відокремлення Церкви і Держави, адже часто схиляються до крайнощів, які були притаманні радянському атеїстичному минулому та зовсім не відповідають загальній європейській практиці.

* * *

Більш детально з цією темою Ви можете ознайомитись у моїй свіжій статті під назвою «Законодавче підґрунтя для легалізації та розвитку військового душпастирства в Україні з урахуванням міжнародного досвіду».

Максим Васін, виконавчий директор ІРС

Підпишіться на оновлення блогу: